Неділя, 19 листопада 2017
Історична газета. №2 Лютий 2014 PDF Друк e-mail

 Майдан 

maidan01maidan03   Сьогодні вся країна схиляє голову перед героями України, які загинули на Майдані під час кривавих сутичок у Києві. Вони поклали своє життя на вівтар справедливості і свободи, виборюючи гідне майбутнє для українського народу. 26 лютого в коледжі з метою вшанування пам'яті загиблих під час мирних акцій протесту пройшов День пам'яті героїв Майдану.
   Коли почався штурм палацу Свободи (так активісти Майдану назвали Жовтневий палац), харківській дівчині Юлі, одній з активісток Євромайдану, подзвонив її хлопець. Сказав лише кілька слів: "Сонечку, нас захопили менти в Жовтневому. Мабуть, це все. Я тебе дуже люблю. Будь щаслива".

   Як пише сьогодні Юля, ті, хто вирвався з палацу, розповідають, що загиблих набагато більше, ніж відомо: "Повно трупів... Один на одному..." Пише, що в ніч із 18maidan04maidan02на 19 лютого можна було померти - померти красиво та героїчно. Але чомусь не хотілося. Мріялось про майбутнє - "звичайну, непримітну старість із купою онуків поруч". Але чи судилося?
Мабуть, кожен, хто залишився в ту ніч на площі, яку мали ось-ось звільнити від "терористів", подумки пішов на смерть. Хоча міг просто покинути те місце.
   "Просимо жінок та дітей залишити майдан Незалежності", - розривалися гучномовці силовиків. Але на майже весняному палаючому Хрещатику дівчинка років 17 спокійно й зосереджено витирала кров з обличчя свого коханого - такого ж 17-річного. Гарна білявка років 25 допомагала своєму чоловікові знов одягти бронежилет після перев'язки. Хтось тільки знайомився. Тільки закохувався, гадки не маючи, чи встигне maidan05освідчитись.
   І все одно вони не пішли геть. І, певно, піти все-таки доведеться лише одній людині - тій, із легкої руки якої Київ захлинувся кров'ю та вогнем.
   "Мабуть, це все".


Борітеся - поборите

Незримі скрижалі Кобзаря

Щоб слово пламенем взялось, щоб огненно заговорило, вогнем пекло холодні душі.Т. Шевченко

   Доба чергового розиграшу між силами Добра і Зла, в яку ми явно вступили, змушує нас звернутися до того, хто більше, як сто літ тому був "світильником, що горів і світив", вказуючи шлях і сучасникам, і решткам патріотичного "панства козацького", і братчикам кирило-методіївським і нам, тоді "ненародженим": звернутися до Шевченка.
Він був справжнім пророком, а в його проповіді шукати відбитки світогляду селянства, так само недоречно, як в проповіді деяких апостолів — світогляду рибальського. Ті з ловців риб стали ловцями людських сердець, він, внук гайдамаки, ще юнаком став ловцем людських душ. Робив це вогнем свого слова, яким опалила його сила Духа, "глаголавшого пророки" (через пророків), того Духа, про якого читаємо в "мотто" до його поеми "Сон".
   Як пророк, прийшов він роздмухати "іскру вогню великого", яка ще "тліла, не вгасала" в душах нащадків, надхнути їх її містичною силою, що дає й силу "нетвердим рукам".
Прийшов він, щоб своїм вогненним словом громовим збудити приспану тяжким сном "лукавими" жерцями фальшивих божків, Україну. Щоб вогнем тим випалити в душах "дядьків отечества чужого" дух рабів, чи "плебеїв-гречкосіїв", лакеїв привати та ідилії.
   Щоб в тих, що не оглухли, воскресити старий дух "немерцающої слави козацької", який нове лицарство виведе з могил, і виборе нову — не хліборобську, не плебейську, не "прогресивну" країну віку розкладу, розбрату й розпусти, а Україну "козацького народу".
  Він прийшов, як віщун страшного Армагеддону, коли старого лицарства "дух воскресне знов серед мечів" — "на отмщеніє язиків" і незримих темних сил, що копали Україні могилу.
Він прийшов стрясти сумлінням нації, вказати їй шлях духовного переродження; шлях, який чекає нових Прометеїв з їх небесним вогнем і твердими руками; щоб вірні "своїй мудрості", мудрості своєї країни, сповнили велике історичне завдання країни на межі татарських, хозарських і московських орд. Завдання, заповіджене їй св. Андрієм, Антонієм і Теодосієм, св. Володимиром, князем Д. Байдою-Вишневецьким. Тої України, якої другої "нема на світі" і не було для нього.
  Прийшов, щоб показати небезпеку страшного майбутнього нашої Землі, коли вона не знайде в собі давньої сили героїзму, старої раси велетнів. Щоб показати її блискуче завтра, коли вона дасть себе надихнути тим вогнем невгасимим, що Бог заложив у її серці в хвилині її народження.
Таким хочу його тут вивести. Тим, що рвав з культом "малої людини" чи "півлюдини" віку цього; що голосив прихід людини, створеної "по образу і подобі Божій", як говорив він, цей містик і пророк, провідник духовної революції.
   Хочу його вивести не плачкою над "недолею сірого люду", а тим, що кликав до відродження містики і ордену Запорозького лицарства.
Не мрійником про ідилію мирного життя і економічного добробуту, а провісником великого історичного завдання України — нести стяг боротьби проти всіх сил диявола, якого слуги на землі хочуть опанувати її, а насамперед Україну. Таким, що прийшов кликати нас не до малого, а до великого своєю великою книгою, своїм "Кобзарем".
Представити його таким, яким він хотів бути для сучасників за життя, і повинен стати для нинішнього і майбутнього покоління по смерті.


Дмитро Донцов "НЕЗРИМІ СКРИЖАЛІ КОБЗАРЯ(Містика лицарства запорозького)" Лютий 1961, на вигнанню.

Читаємо Шевченка

shevchenko01shevchenko02
Пам'ятні дати лютого

1.02 - 110 років від дня народження філософа Михайла Омеляновського
2.02 - 245 років від дня народження І.А.Крилова, російського письменника і байкаря
3.02 - 150 років від дня народження українського письменника Володимира Самійленка
3.02 - 110 років від дня народження українського поета Гео Коляди
3.02 - 5 років від дня смерті українського письменника Павла Загребельного
4.02 - 135 років від дня народження письменника і художника Василя Короліва-Старого
5.02 - 100 років від дня народження американського письменника Вільяма Берроуза
6.02 - 450 років від дня народження англійського поета і драматурга (співавтора Шекспіра?) Крістофера Марлоу
7.02 - 210 років років від дня народження українського письменника, композитора, історика, етнографа та фольклориста Миколи Маркевича
8.02 - 100 років тому у Монреалі було створено українське видавництво "Новий Світ"
8.02 - 180 років від дня народження відомого російського хіміка Дмитра Менделєєва
11.02 - 25 років тому відбулась установча конференція Товариства української мови імені Тараса Шевченка (нині відомого як Всеукраїнське товариство "Просвіта"імені Тараса Шевченка)
12.02 - 75 років тому відбулися перші вибори до Сейму Карпатської України
12.02 - 130 років від дня народження Наталії Полонської-Василенко, українського історика
13.02 - 110 років від дня народження Данила Павловича Скоропадського (1904-1957), українського громадського та політичного діяча
14.02 - 140 років від дня народження українського хіміка, академіка АН УРСР та АН СРСР Лева Писаржевського
15.02 - 960 років тому почали будівництво Новгородського Софійського собору
15.02 - 440 років тому Іван Федорович видав у Львові "Апостола"
15.02 - 95 років тому було прийнято Українською Національною Радою закон про вживання української мови у державних установах
15.02 - 25 років (1989) із дня виведення обмеженого контингенту військ із Афганістану
15.02 - 450 років від дня народження філософа, фізика та астронома Галілео Галілея
17.02 - 70 років тому (1944) завершено ліквідацію німецько-фашистських військ у районі Корсуня-Шевченківського
20.02 - 125 років від дня народження композитора Лева Ревуцького
27.02 - 110 років від дня народження українського письменника Леоніда Смілянського
27.02 - 350 років від дня смерті козацького полковника Івана Богуна

Патріотична нота в поезії В. Самійленка
"Я вірю в кращий час..."

Сам
   Володимир Самійленко ввійшов в українську літературу як усебічно обдарований автор. Він відомий як драматург, перекладач, фейлетоніст, сатирик, а також як талановитий лірик. Самійленка оточувала плеяда великих сучасників — Іван Франко, Павло Грабовський, Леся Українка, але й на цьому тлі Володимир Самійленко виглядає непересічно й цікаво.
У центрі інтересів Самійленка — Україна та її стражденний народ. Власне, задля України він і жив. У вірші "Патріоти" поет висміює псевдопатріотичну балаканину деяких земляків — боягузів, нероб, любителів "високих матерій". Сюжет цього вірша дуже простий: двоє хлопців базікають про долю своєї землі, захищаючи на словах народні права, відстоюючи давність української культури, фантазуючи про те, як народ, кінець кінцем, отримає свої одвічні людські права. А третій хлопець стояв мовчки поруч, бо не вмів красиво говорити, але щиро вболівав за долю безталанної України. Внутрішнім зором хлопець споглядав реальну картину сучасності:
Вбачались йому патріоти
Із купою слів голосних,
А поруч мільйони голоти,
І темність, і вбожество їх.
Володимир Самійленко не виправдовує й третього хлопця, хоч той і щиро вболіває за долю України. Автор уважає, що одного співчуття замало. Справжнім патріотом можна вважати лише того, хто не сидить, склавши руки, а насправді бореться за краще життя, боронить народні інтереси.
"Не вмре поезія, не згине творчість духа", - так Самійленко висловлював глибоку впевненість у творчі можливості людини, у її високе покликання.


Українська мова
(Пам'яті Т. Г. Шевченка)
Діамант дорогий на дорозі лежав,—
Тим великим шляхом люд усякий минав,
І ніхто не пізнав діаманта того.
Йшли багато людей і топтали його,
Але раз тим шляхом хтось чудовний ішов,
І в пилу на шляху діамант він найшов.
Камінець дорогий він одразу пізнав,
І додому приніс, і гарненько, як знав,
Обробив, обточив дивний той камінець,
І уставив його у коштовний вінець.
Сталось диво тоді: камінець засіяв,
І промінням ясним всіх людей здивував,
І палючим огнем кольористе блищить,
І проміння його усім очі сліпить.
_____
Так в пилу на шляху наша мова була,
І мислива рука її з пилу взяла.
Полюбила її, обробила її,
Положила на ню усі сили свої,
І в народний вінець, як в оправу, ввела,
І, як зорю ясну, вище хмар піднесла.
І на злість ворогам засіяла вона,
Як алмаз дорогий, як та зоря ясна.
І сіятиме вік, поки сонце стоїть,
І лихим ворогам буде очі сліпить.
Хай же ті вороги поніміють скоріш,
Наша ж мова сія щогодини ясніш!
Хай коштовним добром вона буде у нас,
Щоб і сам здивувавсь у могилі Тарас,
Щоб, поглянувши сам на створіння своє,
Він побожно сказав: «Відкіля нам сіє?!»
Київ, 1885 р.

 

70-й річниці визволення Вінниччини від фашистських загарбників присвячується...


Спільним наказом Міністерства освіти і науки України, Міністерства оборони України та Міністерства внутрішніх справ України з метою виховання в учнівської та студентської молоді патріотизму і духовності, формування національної самосвідомості, високих моральних якостей громадянина затверджено Програму патріотичного виховання учнівської та студентської молоді в навчальних закладах України та План заходів Естафети Перемоги на 2013-2015 роки.
Також підтримано ініціативу Всеукраїнської громадської організації «Ніхто крім нас» у проведенні Всеукраїнського походу «Шляхами мужності і стійкості». Зокрема, другий етап Всеукраїнського походу «Шляхами мужності і стійкості» включає такі міста як Вінниця, Умань, Черкаси, Чернігів, Ніжин, Суми, Конотоп, Полтава, Житомир.
План заходів Естафети Перемоги містить спортивні і туристичні змагання, тематичні воєнно-історичні читання, уроки патріотичного виховання, виховні години, інші освітньо-виховні заходи, присвячені визволенню населених пунктів України від німецько-фашистських загарбників у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 років в загальноосвітніх і вищих навчальних закладах, у військових частинах.
Учні 11-х ліцейних класів провели гру-змагання по темі:"Україна в Другій світовій війні". Команди очолювали капітани Гусак Олена, Квасньовський Богдан, Лисенко Артем, Хоменко Катерина. Ліцеїсти змагались в конкурсах на краще знання подій та персоналій, історичних дат та термінів, конкурсі капітанів. Також ліцеїсти презентували візитні картки команд та творчі проекти: "Оборона Києва", "Оборона Вінниці", "Розвиток науки, освіти, мистецтва в роки війни", "Голокост в роки Другої світової війни".
Історична довідка
27 січня 1945 року, був звільнений нацистський табір смерті в Польщі Аушвіц-Біркенау. У 2005 р. за рішенням Генеральної Асамблеї ООН 27 січня став Міжнародним днем пам’яті жертв Голокосту й відзначається щорічно. У прийнятій тоді резолюції ООН йшлося про неприпустимість заперечення Голокосту як історичної події, а також містився заклик розвивати освітні програми про геноцид і охороняти як історичні пам’ятники місця, де скоювалися масові вбивства євреїв. Трагедія Голокосту – це урок для всього людства, застереження про небезпеку поширення ксенофобії, упередженого ставлення до представників інших народів і культур.

війна

гра

 

 

"Часи були тривожні. В Києві панувала анархія"

                                             yu
     Найвеличнішою пам'яткою одного з найвидатніших істориків України Наталії Полонської-Василенко є її двотомна «Історія України» (Мюнхен, 1973—1976 рр.). Даний посібник є однією із найякісніших на сьогоднішній день працею з погляду об'єктивности, конкретности і аргументованості викладу національної історії України.
Наталія Дмитрівна Полонська-Василенко — одна з провідних представниць державницької школи в українській історіографії, авторка майже 200 наукових праць у царині історії Запоріжжя та Південної України. Її археографічні студії стали одним із джерел розвитку української історичної науки. Дійсний член Наукового товариства імені Шевченка, академік Української Вільної Академії наук та Міжнародної Академії наук у Парижі.
Народилася 31 січня (13 лютого за новим стилем) 1884 р. у м. Харків. З 1913 р. працювала в Університеті св. Володимира. Брала участь у діяльності Київського товариства пам'яток старовини та мистецтва, Київського історичного товариства Нестора-літописця, Таврійської ученої архівної комісії. У 1918–1924 рр. була вченим секретарем та викладачем Київського археологічного інституту.
Померла 8 червня 1973 р. у м. Дорнштадт (земля Баден-Вюртемберг), Німеччина, там же і похована. 
У 1969 р. вийшла друком книжка Н. Полонської-Василенко "Видатні жінки України", де вчена висвітлила діяльність знаменитих українських жінок починаючи від княжої доби.
Наталія Дмитрівна - авторка майже 200 наукових праць, які становлять золотий фонд української історіографії в царині історії Запоріжжя та Південної України XVIII ст.
"У Києві "велика безкровна" революція набула гротескних форм. Одразу почувалася "рука большевиків". У газетах друкували резолюції мітингів, зокрема кримінальних злочинців, які теж винесли свої резолюції на користь революції.
Революційний 1917-й застав 33-річну вчену-історика в Москві — працювала в архівах. Ця, здавалося б нудна, робота її захоплювала. Казала, що це для неї — спорт, азарт — ніколи не знаєш, що відкриється в новій справі. А ще звірялася в листі до батьків: "Добре переноситися у ХVIII століття — ХХ-те таке сумне". Наталія Полонська досліджувала Козаччину. Шукала відповіді на запитання: чому Новоросію, яка постала на місці Запоріжжя, не вважають Україною? Щоб відповісти на нього, їздила й до археолога Дмитра Яворницького в Катеринослав, сучасний Дніпропетровськ. "Внаслідок цих бесід у мене вже тоді сформувалось моє розуміння історії Південної України: вона була й залишилась Україною, частиною великої України", — згадувала згодом. Через таку позицію в неї було чимало недоброзичливців серед колег. Багато з них не сприймали її просто тому, що вона жінка — тоді це була рідкість серед науковців.
Наталія Полонська-Василенко першою серед жінок отримала звання приват-доцента Київського університету. Понад два роки блискуче складала іспити, читала пробні лекції — і діставала відмову. Лише наприкінці 1916-го їй таки дозволили стати лектором. Завершує роботу в московському архіві й правдами-неправдами добуває квиток до Києва — саме вибухнула ота революція. Та стати до викладання виявилося не так просто. "Навчання припинилось, — згадувала Полонська-Василенко весну 1917-го в мемуарах на схилі літ. — В університеті всі аудиторії перетворились в зали для мітингів, в середніх школах мітингували учні і оголошували засуди батькам, як класовим ворогам". Не працював ні університет, ні Вищі жіночі курси, де вона теж мала читати лекції. Студенти і курсистки вимагали, щоб викладачі вступали до якоїсь із соціалістичних партій. Скрізь панувало "почуття безнадійності, безпорадності, передчуття чогось ще жахливішого, що мусить статися, що насувається".
З вересня навчальний процес відновився. Щоб прогодуватися, Полонська-Василенко читає курси з історії та археології одразу в п'ятьох закладах. Її охоче слухали і студенти-першокурсники, і вчительки з жіночих курсів, і службовці без вищої освіти з Народного університету. "Жити мені було дуже важко, бо я виходила ранком з Печерська, пішки йшла до гімназії Байкової, з гімназії — до університету. Потім десь обідала, а тоді це була вже складна проблема, після того — на курси Жекуліної, або до Народного університету, або до Інституту географії, і цілком втомлена пішки — бо трамвай ходив дуже погано — йшла на Печерськ. Я комбінувала працю так, щоб два дні не виходити з хати, бо треба було готувати стільки нових курсів", — згадує про ці часи. Жила сама, у 4-кімнатній батьківській квартирі. Перед зимою навіть зуміла найняти служницю — прибирати й опалювати велике помешкання часу не мала. "Часи були тривожні. Кожен день приносив щось страшне. В Києві панувала анархія".

Серед хаосу 1918–1920 років продовжували працювати. Полонська-Василенко в ті роки де тільки не викладала — від Жіночого богословського інституту до командних курсів при штабі губернської міліції і трудової школи. Доки була здорова — якось перебивалася. Але голод і слабке здоров'я — мала хворе серце і туберкульоз — зробили її вразливою до інфекцій. Тричі вона підхоплювала смертельно небезпечні недуги — грип -"іспанку", висипний і черевний тиф. Коли 1920-го виписалася з лікарні, ледь жива після сипняку, наступного дня в неї конфіскували всі речі. На продукти більше не було що вимінювати. Лишили тільки переміну білизни й батьківську бібліотеку. Книжки займали майже весь простір квартири, та в неї підселили ще три сім'ї, загалом восьмеро людей — "уплотнєніє".
Полонську-Василенко запрошували працювати в московські інститути, Симбірський, Бакинський і Кримський університети. Вона спочатку начебто збиралася, писала запити, узгоджувала. Але зрештою лишалася в Києві. Пояснювала: не може залишити це місто. Під переслідуваннями радянської влади прожила до нападу Німеччини в червні 1941-го. А 1943 року не стала чекати повернення більшовиків до Києва й виїхала до Львова. Наступного року прийняла запрошення Українського вільного університету в Празі. Коли радянські війська підійшли й до Чехії — перебралася до Мюнхена.

Туди переїхав і УВУ. Наталія Полонська-Василенко одразу взялася викладати в ньому. "У переповненому студентами залі лунав її владний голос. Вона читала з пам'яті, причому впадаючи в транс, закриваючи очі. На все життя запам'ятався приємний тембр її голосу. Говорила вона багатющою української мовою, граматично коректно, але орфоепія була часто російською", — згадував Омелян Пріцак, майбутній директор Українського наукового інституту Гарвардського університету. А тоді, 1945-го, він був студентом УВУ. До України Наталія Полонська-Василенко більше не повернулася.
За матеріалами сайтів http://www.radiosvoboda.org та gazeta.uayt

Освіта і патріотизм створюють нації; неуцтво і егоїзм створюють чернь.
(П.Бауст)
http://www.vatra.cc/


Далека війна очима близьких людей

 

15 лютого 1989 року з Афганістану остаточно вийшли радянські війська. Сотні тисяч солдатів повернулися додому зі страшної війни, та багато бійців, на жаль, загинули… Чи повинні були наші українські чоловіки воювати в чужій країні? Звісно ж ні. Але я хочу розповісти не про агресивні та нелегітимні дії Радянського Союзу, а про жахливі наслідки, які залишила після себе війна не лише на окупованій території Афганістану, але й в житті солдат, яких примусово було кинуто на фронт. Я мала можливість поспілкуватися з чоловіком, який брав участь у воєнних подіях. Ось так він описує цей жахливий період в своєму житті: «В 1987 році мене призвали на службу до прикордонних військ. Пройшовши навчання в місцевій школі сержантського складу, була сформована група, яка відправиться в республіку Афганістан. Хоч мені це і не сподобалося, але наказ – то наказ. Нас, молодих, 18-річних хлопців, відправили на справжню війну. Після побаченого на фронті романтика згасла, проте з’явився страх перед смертю і велике бажання жити. Незважаючи на активні бойові дії, ми ходили по місту в цивільному одязі, без захисту, бо так вимагала специфіка нашої служби. З часом війна ввійшла в буденність, ми вже не звертали уваги на постійні постріли та вибухи. На щастя восени 1988 року я з моїми товаришами покинув територію Афганістану, продовжуючи службу в прикордонних військах».
Таких українських чоловіків – тисячі. Мільйони скалічених долів, тисячі розбитих сімей. Як хочеться, аби все це залишилося в минулому. Часто війна забирає найкращих… В Україні, на жаль, питання війни стоїть дуже гостро. Я хочу, аби ми всі пам’ятали, що у війні переможців немає… Афганістан залишиться в пам’яті українського народу болючою темою. Давайте намагатися робити так, аби Україна не стала другим Афганістаном.
Я – за мирне небо…
vb
Фото з сімейного архіву

 

Зизюк Марія, II ф "В"

 

Вишуканість танцю

zx
     Студентське життя в медичному коледжі дуже різнобарвне. І цей захід став уже доброю традицією. Атмосфера закоханості, гарний настрій, конкурси і розваги... А головне - танець... Так-так, в коледжі пройшов студентський бал. В цей вечір, 13 лютого, зникли звичайні студенти – на заміну їм з’явилися шикарі леді та вишукані джентльмени: Багабунт Катерина, Голомбівська Анастасія, Гончарова Вікторія, Гуменна Юлія, Карпенко Олексій, Конош Карина, Лічманюк Аліна, Матієнко Тетяна, Василишина Анастасія, Врещ Анастасія, Гой Тетяна, Трембанчук Юлія, Борсолюк Ірина, Верстова Ірина, Гаврілов Валерій, Килимчук Ірина, Колосов Володимир, Астафʼєва Ольга, Гоцуляк Артем, Дяченко Світлана, Чорний Євген.
Чудові номери художньої самодіяльності підготували: Маринець Ольга 1 фарм "А", Ісакова Марʼяна 1 лаб., Прищепа Ліна 3 ф "В".


     Родзинкою студентського балу стала презентація середньовічних танців, які виконали: Василик Віталій 1 ф "А", Сотник Сніжана 1 ф "Б", Гальчак Лілія, Дерещук Діана, Корсак Богдан, Педешко Владислав, Соляр Вікторія, Чайка Тетяна, Швець Ольга 1 ф "В", Дубчак Іван, Саюк Інна, Собко Вадим, Шевчук Артем 2 ф "Б", Безхребтий Вячеслав, Остапчук Уляна 2 ф "Г".
Журі у складі Панасюка Михайла Петровича, Черкасової Наталії Миронівни, Белової Зої Павлівни, Лєти Анни Сергіївни, Петляк Ірини Борисівни, Бевза Олега Євгенійовича, Моцяки Юрія Миколайовича, Стецюри Владислава Сергійовича, Щупака Олександра Олександровича оцінювало вишуканість, грацію, манеру поведінки на балу. Найбільшу кількість балів отримали Конош Карина 3 фарм "А", Килимчук Ірина 3 м\с "Б", Василишина Анастасія 3 м\с "А", Колосов Володимир 3 з\т, Гоцуляк Артем 3 з\т, Чорний Євгеній 2 ф "В".


     Обличчя дівчат зарум'янилися, локони вибиваються із зачісок, очі кавалерів блищать. І всім зрозуміло, що бальні танці – це весело й романтично. А подарунком учасникам балу від міської ради став шикарний білий торт! Сподіваємось, що така прекрасна традиція в нашому коледжі з роками тільки міцнішатиме і набиратиме обертів. А для того, щоб ви могли засяяти на наступному балу, пропонуємо не пропускати занять з фізкультури, танців, конкурсів та забав. Адже, для того, щоб бути найкращим, потрібно бути елегантним, активним та яскравим! Памятайте, в студентські роки ви можете пройти школу лідерства, зайнятися громадською діяльністю, спробувати себе у студентському самоврядуванні, різноманітних гуртках та клубах. Будьте активні, ініціативні і тоді перемога буде ваша.

xc


ОДОЧУК АЛІНА, 2 ф "А"

 


Валентинів день - одне з тих свят, без яких життя було б біднішим. Цей день традиційно вважається молодіжним святом. І особливо гаряче вітається студентської братією. До Дня Святого Валентина в дискоклубі нашого коледжу відбулась дискотека, на яку були запрошені студенти Вищого професійного училища Львівського державного університету безпеки життєдіяльності.

cv

Ведучий свята Вознюк Андрій (2 ф "А") пропонував учасникам вечора різноманітні конкурси: розповісти про своє перше кохання, хлопці мали написати звернення до коханих дівчат, за допомогою жестів та рухів показати професії пожежника, медсестри, водія та вчителя. Журі обрало 4 найкращі пари: "Валентин і Валентина" Дерещук Діана 1 ф "Б", "найелегантніша" Каменяр Тетяна 2 м/с "Б", "найвеселіша" Соляр Вікторія 1 ф "Б", "найартистичніша" Фойда Діана 1 м/с А. Дякуємо Зої Василівні Євтушенко та Олександру Щупаку за допомогу в проведенні свята!

 vc

ВОЗНЮК АНДРІЙ, 2 ф "А"

 

 

 

Д.І.Менделєєв

cb
- Хто це? – спитали крамаря.
- Невже не знаєте? – здивувався той. – Відомий чемоданних справ майстер Менделєєв!
Дмитро Іванович був дуже задоволений такою характеристикою.
Час не стоїть на місці, з’являються нові люди, досліджуються нові процеси. Втім, гріхом було б не згадати Дмитра Івановича Менделєєва, чий день народження і, на жаль, день смерті припали на лютий.
Вчений був сімнадцятою, останньою дитиною (вижило лише вісім діток) в родині директора Тобольської гімназії у 1834 році. Він закінчив природньо - математичний факультет Педагогічного інституту, що в Петербурзі, в 22 роки захистив дисертацію з вимірювання питомих ваг речовин, а в 27 – вже видав підручник “Органічна хімія”. Ось так! Коротко кажучи, вже замолоду на Дмитра Менделєєва покладала великі надії складна наука хімія.
Втім, якщо копнути глибше, можна знайти цікаву інформацію про те, що з усіх його робіт власне хімії присвячено лише… 9%! Фізик, фізико-хімік, технолог… І навіть дослідження в області геофізики та економіки!
А хто б міг подумати, що Дмитро Іванович захоплювався сироварінням, пульсуючими насосами, температурою верхніх шарів атмосфери, досліджував дію добрив й гасові лампи, не менш цікавився мореплавством і суднобудуванням, криголамами «Єрмак» і донецьким вугіллям, а до того ж, у вільний час, виготовляв валізи? Ну і нарешті, знаменита періодична таблиця хімічних елементів. Приснилась вона блискучому вченому чи ні, ми, на жаль, не дізнаємось ніколи, але, якщо комусь цікаво, існує твердження петербурзького дослідника життя Дмитра Івановича Д. Чуканова: Менделєєв мав 70 карт, на яких він написав назви відомих на той час хімічних елементів і від зорі до зорі “розкладав пас’янс”, аж поки він не сходився.
У 1871 році таблиця мала сучасний вигляд. Дарма, що тоді не було оцінено важливості роботи вченого. Це змінилось у 1875 році, коли було відкрито елемент Галій. У 1879 році Менделєєв відкрив Скандій, а в 1886 році – Германій, що було підтвердженням його тріумфу. Наукова спадщина вченого – 431 праця. Ось так.


КОБЕРНИК АЛІНА, II Ф "А"

 

Ничего такого, что было бы неправдой…

 

Притча

Однажды слепой человек сидел на ступеньках одного здания со шляпой возле его ног и табличкой «Я слепой, пожалуйста помогите!» Один человек проходил мимо и остановился. Он увидел инвалида, у которого было всего лишь несколько монет в его шляпе. Он бросил ему пару монет и без его

разрешения написал новые слова на табличке. Он оставил ее слепому человеку и ушел.
Днем он вернулся и увидел, что шляпа полна монет и денег. Слепой узнал его по шагам и спросил, не он ли был тот человек, что переписал табличку. Он также хотел узнать, что именно он написал.

Тот ответил: «Ничего такого, что было бы неправдой. Я просто написал ее немного по-другому». Он улыбнулся и ушел.
Новая надпись на табличке была такая: «Сейчас весна, но я не могу ее увидеть».

 

 

Розбудова нації

Світе мій, чому любов до свого народу є націоналізм? В чом його злочин? Які нелюди придумали отсе-от знущання над почуттям людським?   З "Щоденника" Олександра Довженка

Борись в ім'я честі. Якщо доведеться ще раз бути пораненим, проливай свою кров, як благотворну росу, і усміхайся.   Олександр Довженко

Нема нічого страшнішого за необмежену владу в руках обмеженої людини.     поет Василь Симоненко

Хто твердить - люблю свій народ, а не виконує своїх обов'язків перед ним, - той твердить лож.    Іван Франко


Для поневоленого народу найкращою є боротьба, бо у цій боротьбі він себе зберігає від знищення.    Євген Коновалець


Страшні слова, коли вони мовчать.   Ліна Костенко

Сила є аргументом, але змістом України є справедливість.    Юрій Липа


Патріотизм перетворює населення на народ.     Володимир Черняк

Народ ще тільки осмислює конституційні простори своєї свободи, а уряд уже стріляє.     Василь Стус


Борітеся - поборете!     Тарас Шевченко

 

                                                                       

vn         nc
25 лютого викладачем акушерства і гінекології Тамарою Миколаївною Сухоставською проведено відкрите заняття в групі 3 акушерки на тему: "Рак шийки матки". Відомо, що захворюваність на рак шийки матки останнім часом зросла. Студенток цікавили наступні питання: "Які причини та симптоми цього захворювання? Чи виліковне це захворювання? Які методи лікування існують на сьогоднішній день і яка їх ефективність? Чи можна уникнути захворювання?" Знання такої теми допоможе акушеркам вчасно виявляти дане захворювання.

 om

 

Редколегія газети:

Головний редактор: Світлана Станіславівна Круглікова

Члени редколегії: Марія Зизюк, Аліна Коберник,Андрій Вознюк, Аліна Одочук

Комп’ютерна верстка: Т.В.Грицай

Відповідальність за зміст публікації несуть автори. Редколегія залишає за собою право редагувати і скорочувати матеріали